Скала-Подільська селищна рада - об'єднана територіальна громада
Борщівський район, Тернопільська область

Вітання з 94-річчям жителя нашого селища Івана Ковалишина

 

З нагоди  94-річчя, яке відсвяткував пан Іван 3 травня, пропонуємо Вашій увазі розповідь про життєвий шлях нашого старожила, записану з його уст.

 Війна очима військовополоненого

Бій під Бродами. Полон

Народився я в 1924 році. Коли прийшли німці, мене вивезли на примусові роботи. Працював у Мюнхені, де, вивчившись на водія, розвозив товар у крамниці. У 1944 році мене, українця за походженням і шофера за спеціальністю, вербують, а насправді відправляють насильно, забравши цивільні водійські права і видавши військові, до уже сформованої української дивізії «Галичина». Шоферів у ті воєнні часи було обмаль, а професія затребувана, от і мобілізували мене. У липні нас декілька десятків шоферів відправляють потягом у Золочів, а далі – під Броди. Це було останнє угрупування, яке змогло залізницею добратися до пункту призначення дивізії, далі кільце замкнулося і ми всі потрапили в «котел». Добравшись до машин, які ми мали транспортувати, знайшли їх цілими заледве з 20-30 штук. Далі розбилися по два шофери на машину, та вибратися вже не судилося. В оточення майже без зброї (а ще припинилось постачання амуніції) потрапили і дивізійними, і вояки УПА. Вибирались хто як міг. Пекло тривало близько тижня, кільце звужувалося, ще й нас бомбили з повітря. Далі близько тисячі вояків збилося в одну групу і гадали ми прорватися через лісок. Та нас оточили і приблизно 250 воякам запропонували здатися в полон, що ми й зробили.

Потім був табір для полонених в Березовиці під Тернополем, де тримали всіх разом: і українців, і німців. Та до нацистів ставлення в радянської влади було кращим. Ось приклад: німецький одяг та взуття були якісними і тому кожен конвоїр прагнув роззути та роздягнути полоненого. З німцями так робити їм заборонили, бо, вважалося, вони воювали «за родіну», а ми – «пособніки», «вспомогательні», «предателі родіни». Один наш хлопець українець з міцним характером навідріз відмовився роздягатися, то розстріляли його у нас на очах. Светр вже не підлягав «експлуатації», а черевики з мертвого зняли.

Табір

Десь за якийсь час відремонтували розбомблені залізничні шляхи і нас, попередньо відділивши німців від українців в окремі вагони, повезли на Урал в табір для військовополонених у місті Березники без суду і слідства. На вересень 1944 року ми вже працювали в шахті, добуваючи вугілля. З доброму десяткові молоденьких полонених, а серед них і мені, не вистачило місця в загальному баракові. Тому нас поселили до поліцаїв та старост (ті, хто в час німецької окупації служили в українській допоміжній поліції чи були старостами сіл, - О.У.). Вони – дорослі дядьки, засуджені на серйозні терміни, а ми – молоденькі 20-літні хлопчаки. Хоч працювати було важко, та краще, бо працюючому в день належало один кілограм хліба, а непрацюючому – лишень 600 гр.

Перші два роки добували вугілля разом з німцями. Далі у 1946 році їх відправили додому (згідно з міжнародними домовленостями про військовополонених, - О.У.), а нас розконвоювали, видавши компенсацію та продуктову карточку. Ще довгих шість років ми не мали права покидати ні шахту, ні дану місцевість. Мешкав у гуртожитку, де процвітало злодійство й крали все, що залишав у кімнаті, йдучи на роботу.

Повернення додому

У 1952 році я вже зміг влаштуватися на посаду шофера. Позаяк там навкруги одні табори, транспортував в'язнів до місця рубання лісу. Вже згодом почали прибувати туди добровольці на будівництво Байкало-Амурської магістралі, яких заманювали ідейними гаслами і зарплатнею. Саме з таким наміром прибула туди моя майбутня дружина Ніна, уродженка міста Сталінграда. Там ми й побралися, там народилася наша донька. Аж у 1955 році, через 13 років скитань і поневірянь, я з родиною повернувся на рідну землю.

Унтервю записала учитель історії 

Оксана Ундерко



« повернутися до списку новин